Англійська мова в Україні: наздогнати Скандинавію

         

Мені завжди було цікаво (і навіть трохи заздрісно): як так виходить, що в Нідерландах і країнах Скандинавії – у Данії, Норвегії і Швеції, а заразом й у Фінляндії переважна більшість людей (якщо не всі) на цілком пристойному рівні володіють англійською мовою. Кажуть, у Швеції навіть жебраки на паперті церкви розмовляють англійською (та ще й, начебто, мають термінали безконтактної оплати для безготівкового отримання милостині). Ніколи не був у жодній із цих країн. Чесно кажучи, про жебраків – це здається мені перебільшенням (не в тому плані, що вони розмовляють англійською, а в тому, що вони там є). Проте сам факт того, що в цих країнах люди можуть здійснювати комунікацію англійською мовою нарівні зі своєю рідною, беззаперечний. І навіть звичайні перехожі на вулиці (не кажучи вже про тих, які виконують службові функції: поліцейські, лікарі, журналісти тощо) цілком спокійно можуть поспілкуватися англійською мовою.

Я бував у різних неангломовних країнах поза межами Північної Європи й у жодній із них не бачив такого масового знання й уміння практичного застосування англійської мови пересічними людьми. Зрозуміла позиція французів чи німців, що сягає корінням певних історичних періодів. Багато хто з французів вважає моветоном послуговуватися англійською мовою (хай краще ті бундючні англійці вчать французьку). Я помітив назагал дуже низький рівень володіння англійською мовою у Південній Європі. В Іспанії, наприклад, англійською не спілкувалися навіть вищі керівники одного з доволі великих університетів, де я був на стажуванні. На вулиці, у магазині, у ресторані, у транспорті (включно із таксі) нею не володів майже ніхто. У Кореї (звичайно, Південній) і Китаї – та сама ситуація, хіба що тут хоча б в університетах керівники й викладачі більшою чи меншою мірою англійською розмовляли. Але на вулиці й у громадських місцях ситуація була такою самою, як і в Іспанії. Без сумніву, винятки можуть бути й вони є, але в цьому контексті я веду мову не про окремих людей, а про загальні тенденції, які видно неозброєним оком. Тут не йдеться про якесь наукове дослідження, підкріплене статистичними даними, – може, воно мою думку й спростувало б. Я керуюся лише суб’єктивними відчуттями: як пересічна людина з дуже посереднім рівнем знання англійської мови, яка потрапила в коло пересічних людей, рівень знань яких назагал тяжів до нуля.

Цікаво, а якою є ситуація із середньостатистичним українцем? Щось підказує, що вона принципово не відрізняється від тієї, яку я спостерігав у тій самій Іспанії. Зрозуміло, що рівень володіння англійською мовою серед студентської молоді вищий, ніж "у середньому по країні". Думаю, так є скрізь у світі. Але якщо ми візьмемо того самого поліцейського на вулиці у Києві, Харкові, Дніпрі чи Вінниці (я мовчу вже про Донецьк і Луганськ, де давно засів "глибинний народ", який не володіє жодною мовою, включно зі своєю рідною). А якщо візьмемо лікаря у муніципальній клініці, вчителя у школі (навіть якщо це вчитель англійської мови – не всі вони, якщо чесно, дотягують навіть до рівня "шведського перехожого"), водія таксі, тролейбуса чи забитої людом маршрутки? Підозрюю, результат не буде втішним. У чому ж причина цього? Адже вже протягом тривалого часу в середніх школах діти вивчають англійську мову з першого класу. Та й у давніші часи вивчали не пізніше ніж із четвертого. Кажуть, що навіть у дитячих садках нині є щось на зразок занять із англійської мови (сам я такого не бачив, це щастя пройшло повз моїх дітей, але люди кажуть, що таке буває). У чому ж причина того, що більшість школярів так і не починають хоча б на певному середньому рівні розмовляти англійською (під середнім рівнем, напевне, слід мати на увазі рівень B1 за шкалою Загальноєвропейських рекомендацій з мовної освіти)? Відповіді на це запитання у мене немає, хоча є певні підозри, якими я поділюся з вами наприкінці цього нарису.

Президент України також перейнявся цією проблемою і ще в червні цього року вніс до Верховної Ради законопроєкт № 9432, який має назву "Про застосування англійської мови в Україні". Переважна більшість його норм набуде чинності через шість місяців після прийняття (крім, в основному, норм, що стосуються володіння англійською мовою військовослужбовцями – вони відсуваються на період після завершення воєнного стану). Законопроєкт містить низку цікавих норм: я прочитав його й готовий поділитися з вами своїми враженнями.

Почну одразу з того, що викликало найбільшу цікавість: "іноземні фільми, мова оригіналу яких англійська, демонструються у кіновидовищних закладах мовою оригіналу із субтитруванням державною мовою" (це цитата). Перехідні положення законопроєкту передбачають, що частка таких фільмів у 2025 році має становити 50 %, у 2026 – 70 %, з 2027 року – 100 %. Отже, після 2027 року англомовних фільмів, дубльованих українською мовою, у наших кінотеатрах не буде: усі вони демонструватимуться мовою оригіналу (не знаю, якою буде ситуація з показом на телевізійних каналах, чи дублюватимуться фільми окремо для показу на телебаченні – у законопроєкті про це не йдеться). Цікаво й дуже сумнівно водночас: законопроєкт передбачає, що у період з 2025 по 2027 рік громадянам, які, ідучи в кіно на перегляд фільму, обирають недубльовану англомовну версію, надаватиметься грошова допомога на придбання квитків. Порядок надання такої допомоги має визначити Кабінет Міністрів України.

Я почав саме з цієї норми, бо вона найперше видалася мені суперечливою. Напевне, держава передбачає, що за ті кілька років, що залишилися до 2025 – 2027 років, громадяни настільки вивчать англійську мову, що зможуть дивитися оригінальні фільми без дубляжу. Насправді, такого не буде, тому що володіння англійською мовою на рівні, скажімо, B1, а може й B2, забезпечує нормальну побутову й певною мірою професійну комунікацію (наприклад, якщо поліцейський чи працівник служби порятунку має рівень англійської мови B1 і при цьому володіє професійною лексикою, йому/ їй буде цього достатньо для професійного спілкування). Але людина ходить в кіно не для того, щоб реалізувати своє знання англійської мови (якщо це, звичайно, не свідомий професійний інтерес людини, яка цілеспрямовано йде в кіно, аби попрактикуватися у знанні англійської мови), а для того, щоб отримати задоволення. Сумнівне задоволення від перегляду фільму, якщо половини його ти не зрозумієш. Тим паче, субтитри спричинять те, що переважна більшість людей просто читатиме їх, а англійська проходитиме повз вуха. Середньостатистична людина підсвідомо обере простіший шлях. З тієї причини, що обрати найпростіший шлях з найменшим опором для досягнення прийнятного результату – це природний еволюційний шлях усього живого. Тому якщо ми вже розглядаємо англомовні фільми в кінотеатрах як шлях до підвищення рівня володіння англійською мовою громадян, то пускати їх треба без українських субтитрів.

Як на мене, правильніше було би залишити альтернативу: демонструвати 25 % фільмів мовою оригіналу без субтитрування, а решту – із дубляжем українською мовою. Альтернатива завжди краща, ніж примус. Ідеально, звичайно, було би, якби квитки на оригінальний фільм коштували б дешевше, але кіно – це бізнес, тому не впевнений, наскільки власники захочуть своїм коштом підвищувати рівень знання громадянами англійської мови. А от звідки може на це взяти гроші держава – велике питання, особливо якщо дивишся на нього із сьогоднішнього 2023 року. Може, законодавці впевнені, що до того моменту війна закінчиться, а доходи держави настільки виростуть, що вона з легкістю зможе профінансувати цю, а заразом й інші передбачені в законопроєкті ініціативи.

Водночас варто пам’ятати, що дублювання фільмів українською мовою – це частина кінопрокатного бізнесу, там також "крутяться" певні гроші, й задіяні в цьому бізнесі люди (наприклад, перекладачі, актори дубляжу, звукооператори) отримують платню, відраховують з неї податки. Не готовий сказати, наскільки великий саме цей сегмент кінопрокату, але все одно це є добробут певної частини людей, яких ми позбавляємо доходів, а можливо, і робочих місць. Також варто усвідомлювати: у нас не все так добре власне зі знанням українською мови, щоб ми її легко витіснили з публічного кінопростору на користь англійської. Переклад й озвучування фільмів (художніх, анімаційних) – це окремий вид мистецтва. Якісно дубльований українською мовою фільм чи мультфільм зробить більше для популяризації української мови, ніж зусилля усіх чиновників і депутатів разом узятих (згадаймо успіх багатьох дубльованих анімаційних фільмів на зразок "Шрека", коли українській версії віддавали перевагу навіть російськомовні громадяни України, хоча була й російськомовна версія). Та й самі діячі культури, актори й інші люди, залучені до процесу дублювання фільмів, явно без ентузіазму ставляться до таких новацій. Про це свідчить і петиція, створена ще влітку, яка за десять днів набрала 25 тисяч підписів. 

Після того як ця стаття була вже написана, 22 листопада 2023 року, законопроєкт пройшов перше читання у Верховній Раді. Народні депутати все ж таки дослухалися до здорового глузду, й норма про скасування дублювання фільмів українською мовою була вилучена із законопроєкту. Водночас інші його положення були підтримані законотворцями, і є велика імовірність того, що він буде прийнятий найближчим часом.  

Інші норми видаються мені цілком правильними й доречними як для європейської держави ХХІ століття. Наприклад, законопроєкт передбачає встановлення вимог знання англійської мови для певних груп людей, на яких покладено виконання функцій держави (як-от чиновники вищої і середньої ланки), для керівників окремих державних підприємств, установ, організацій (тих самих ректорів університетів), для поліцейських, прокурорів, військовослужбовців (це очевидно доцільно на тлі наміру євроатлантичної інтеграції), для інших категорій людей, які в силу виконання службових обов’язків можуть зіштовхуватися з іноземними громадянами, особливо у критичних ситуаціях (лікарі, рятувальники, митники тощо).

Вимоги до рівня володіння англійською мовою, порядок складання відповідного іспиту муситиме окремо визначити Кабінет Міністрів України. Підозрюю, що це буде щось на зразок іспиту на знання української мови для державних службовців (законопроєкт, до речі, передбачає, що іспит з англійської мови, подібно до іспиту з української, буде безкоштовним для громадян, а складати його можна буде безліч разів – зрозуміло, що до досягнення сподіваного результату, але не частіше, ніж раз на чотири місяці). Я, зізнаюся, не так давно складав цей державний іспит на знання української мови, і він зовсім не видався мені легким. Як я розумію, знання мови на рівні носія – це C2. Я вільно пишу й розмовляю українською, більш того, маю навіть якісь теоретичні лінгвістичні знання, але я насилу зміг дотягнути за нижньою межею до рівня C1. Це просто до слова, претензія, швидше, до себе, а не до змісту випробування. І частково – до конкретних організаторів іспиту: він проводиться на базі визначених закладів вищої освіти, й технічні умови в різних закладах, імовірно, різні. Технічне забезпечення державного іспиту на знання української мови в тому закладі, де складав його я, були наближені до жахливих (ідеться про якість комп’ютерної та акустичної техніки, за допомогою яких складається іспит). Я веду до того, що державі (Кабінетові Міністрів) слід було би визначати вимоги не лише до змісту іспиту, але й мінімальні вимоги до якості техніки, використовуваної під час його проведення.

Англійська мова має стати, відповідно до законопроєкту, мовою ділового листування. Документи, укладені англійською мовою, під час подання до органів державної і місцевої влади, не підлягатимуть перекладу, а на англійськомовні звернення до тих самих органів влади чиновники муситимуть давати відповідь тією самою мовою.

Що не сподобалося відверто: "держава сприяє вивченню англійської мови громадянами України". Без сумніву, правильне й доцільне прагнення держави сприяти вивченню англійської мови. Але чи не настав на десятому році війни слушний час, аби паралельно відкоригувати статтю 10 Конституції України, другий абзац якої каже нам (далі цитата): "В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України". Для мене було загадкою навіть до початку війни: чому Держава Україна російську мову виділяє як окремий об’єкт захисту на тлі інших мов національних меншин? Чи в ній і досі є щось особливо щемливе для певної частини законотворців і чиновників? А ще дуже великий знак питання потрібно поставити біля кількох формулювань розглядуваного законопроєкту, який нам каже, що в певних ситуаціях спілкування, крім англійської чи державної мови, сторони можуть послуговуватися "іншою мовою, прийнятною для сторін". Чи не має приховано на увазі законодавець, що та інша, прийнятна для всіх сторін мова (очевидно, не державна й не англійська) є саме тією, розвиток і захист якої особливо підкреслює другий абзац статті 10 Конституції України? Для мене безсумнівно, що в екстреній ситуації, коли йдеться про здоров’я чи життя людей, немає жодного значення, до якого засобу комунікації вдаватимуться рятувальники й постраждалі: хоч до української, хоч до англійської, хоч до звуків, хоч до жестів, головне – врятувати людину. Але коли йдеться про, наприклад, кордон, митницю тощо, можна було би спробувати обійтися без тієї "іншої мови, зрозумілої для сторін". Думаю, якби ми з вами жили у Фінляндії, може, це й не мало би значення у ХХІ столітті. Можливо, це не матиме значення для наших громадян через 50 років. Але сьогодні, в умовах повномасштабної війни, яка є не лише війною зброї, але й війною слова, кінця якій поки що не видно, вдаватися до таких розмитих формулювань, як на мене, не варто.    

Законопроєкт містить кілька норм, що мають стосунок до сфери освіти (не скажу, що в тому є щось докорінно нове, адже у школах і закладах вищої освіти англійська мова й так вивчається). Отже, він встановлює обов’язковість вивчення англійської мови на всіх рівнях освіти: дошкільної, середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої. Більше того, держава вустами законодавців обіцяє усіляке сприяння, у тому числі й матеріальне, як для громадян, охочих до вивчення й удосконалення англійської мови, так і для закладів, що провадять освітню діяльність у плані навчання англійської мови (знову ж таки коли йдеться про обіцянку грошової допомоги, порядок якої згодом має встановити Кабмін, чомусь одразу згадується рима у форматі "цяцянки". Думаю, державі варто відходити від цих повсюдних грошових обіцянок різним категоріям громадян за різні "заслуги". Україні не варто себе позиціонувати такою собі соціально-орієнтованою державою на зразок Швеції: очевидно, що вона такою не є і не скоро буде. Тому в закони варто закладати реальні речі, а не фантазії). Законопроєкт зобов’язує заклади вищої освіти й наукові установи дублювати інформацію на своїх вебсайтах англійською мовою принаймні в мінімально необхідному для розуміння сутності їхньої діяльності обсязі. Як на мене, необхідність цього безсумнівна й без спеціальної законодавчої норми, й університети, які самі себе поважають, мають англомовні версії офіційних вебстайтів. Нормується також обов’язковість використання англійської мови у сфері культури: про кіно ми вже сказали, те саме торкнеться музеїв, які муситимуть дублювати інформацію (наприклад, в описах колекцій тощо) англійською мовою. Вимога використання англійської стосується також і закладів охорони здоров’я.

Законопроєкт, крім усього викладеного, встановлює, що іспит з англійської мови для вступу на навчання для здобуття ступеня магістра стане обов’язковим (нагадаємо, нині обов’язковим є іспит з іноземної мови, і вступник може обрати англійську, німецьку, іспанську або французьку). Також він надає право закладам вищої освіти частину або навіть і всі навчальні дисципліни викладати англійською мовою, причому зробити вони це можуть навіть без погодження зі студентом.

Якщо законопроєкт буде прийнятий, він набуде чинності (в основній частині своїх норм) протягом шести місяців після його опублікування. Так само протягом шести місяців після опублікування Кабінет Міністрів має виконати всі дії, покладені на нього цим законом: визначити переліки посад, рівень володіння англійською мовою, вимоги до іспиту на рівень знання англійської мови і формат його проведення тощо.

Насамкінець хочу сам собі поставити запитання: чи допоможе цей законопроєкт, коли стане законом, поліпшити ситуацію з володінням англійською мовою в Україні? Оцінюючи загалом позитивно цю ініціативу й переважну більшість норм цього законопроєкту і в принципі вітаючи бажання держави спонукати громадян до знання англійської мови хоча б на середньому рівні, найімовірніше, маю відповісти на це запитання негативно. Тому що, як я написав на початку цього опусу, основна проблема не в законах і в небажанні самих людей (я думаю, що жодна людина не сказала б: ні, я в жодному разі не хочу опанувати англійську мову). Підозрюю, що проблема набагато "нижча", ніж законодавчий рівень, і лежить вона в підходах до викладання англійської мови у закладах дошкільної і шкільної освіти, а заразом у тому, що батьки переважної більшості дітей самі англійською мовою не володіють. Проблема вирішувалася б дуже просто, якщо батьки розмовляли б англійською і застосовували б її у певних пропорціях поряд з українською у щоденному спілкуванні із дитиною, починаючи з першого дня її життя. Таким чином іноземна мова засвоювалася б дитиною прямим методом так само, як засвоюється рідна. Така ситуація є, наприклад, у колишніх британських колоніях на зразок Індії чи Пакистану: кожен громадянин володіє на певному достатньому для спілкування рівні англійською мовою, вона супроводжує людину з народження вдома, у садку, у школі, в університеті. На жаль, велика частина (а може, і більшість) українських батьків забезпечити таке спілкування англійською мовою у родинному колі не в змозі через брак відповідних мовленнєвих навичок. Отже, вектор вивчення англійської мови переміщується до закладів освіти.

Наскільки я посвячений у таїнства методики навчання іноземних мов, уся сьогоденна методична парадигма ґрунтується на комунікативному підході, що є безсумнівно правильним. Мова – це комунікація, тобто усне спілкування людей одне з одним. Усі інші форми існування мови – вторинні відносно усної мови. А от граматика, якій нерідко приділяють чи не більше уваги, ніж власне мовленнєвій діяльності, насправді є навіть не вторинною, а третинною відносно усної мови. Граматику слід специфіковано вивчати лише в тому випадку, коли іноземна мова для людини є фахом (наприклад, на філологічних спеціальностях), у всіх інших випадках – лише комунікація, причому насамперед усна. Але одна справа, коли про необхідність цього пишуть методисти у своїх наукових статтях, проговорюють це на наукових конференціях, інша справа – коли ми опиняємося в умовах реальної середньої школи. Поставте собі запитання: наскільки багато з вами (чи з вашими дітьми, якщо ви трохи старшого віку) учителі на уроках розмовляли/ розмовляють англійською? Я пишу саме "наскільки багато", маючи на увазі саме обсяги часу, я не пишу "наскільки якісно", оскільки питання якості володіння мовою дуже відносне. Досягти більш-менш прийнятного масового володіння іноземною мовою можна тоді, коли англійською володітимуть вихователі в садку й усі вчителі у школі (не лише вчителі іноземної мови) і спілкуватимуться цією мовою, хоча б у певних пропорціях, з дітьми щоденно. Тому що мову як засіб спілкування можна опанувати лише в мовному середовищі, тобто у процесі постійної чи хоча б відчутно частотної комунікації цією мовою. Проте як це зробити – це велике питання: нескладно написати закон, ще легше написати статтю і всіх розкритикувати, але як викладені в законі прагнення втілити в життя – у мене відповіді на це запитання, якщо чесно, немає. Але якщо ми хочемо, щоб і ми з вами, і наші діти, і їхні діти мали б знання англійської мови, як це є у країнах Північної Європи, нам усім варто над цим поміркувати й, напевне, почати саме із себе.

Пригадалося, що в темні часи нашої недавньої історії держава прийняла програму підвищення рівня володіння англійською мовою серед окремих працівників, які могли б тією чи іншою мірою мати контакт із вболівальниками на ЄВРО – 2012 (ішлося про поліцейських, митників, лікарів, рятувальників тощо, тобто значною мірою ті самі категорії людей, що входять до обсягу нинішнього законопроєкту). Були виділені кошти, визначені заклади освіти, які мали провадити таку підготовку, сформовані групи слухачів. Кошти були освоєні. Проте сам процес підготовки закінчився пшиком. Дуже хотілося б, щоби цього разу нас не спіткав би такий самий пшик. Працюймо над собою і насамперед підвищуймо свій власний рівень володіння англійською мовою!