Законодавчі "цікавинки" - 2023 у сфері вищої освіти: посади науково-педагогічних і педагогічних працівників, формування навчального навантаження, присвоєння вчених звань

Свою попередню публікацію я присвятив законопроєкту, що передбачає внесення змін до законів України в частині реалізації студентами університетів права на формування вільної освітньої траєкторії, але ним цьогорічні новації від законотворців не обмежуються. Сьогодні я прочитав і нижче проаналізую для вас два не менш "революційних" законопроєкти, якими пропонується внесення істотних змін до законодавства про освіту в частині кваліфікації посад науково-педагогічних і педагогічних працівників, відповідно й формування педагогічного (навчального) навантаження, а також присудження вчених звань доцента, старшого дослідника і професора. Тут ідеться про законопроєкти 9600 і 9601. У разі прийняття вони істотно вплинуть на значну частину викладачів університетів: чимало з них у певній (причому короткостроковій) перспективі позбавляться статусу науково-педагогічних працівників.

Законопроєкт 9600, який стосується кваліфікації посад науково-педагогічних і педагогічних працівників і, як результат, диференціації обсягів навчального навантаження, дуже невеликий за обсягом, але доволі значний за змістом. Аналізуючи його, я так і не зміг зрозуміти для себе, як його варто розцінювати: як позитивний для вищої школи чи зовсім навпаки (друге імовірніше). Без сумніву, намагання внести зміни до обсягів навчального навантаження викладачів університетів і системи й принципів формування цього навантаження мають бути розцінені як однозначно позитивні. Максимальні обсяги навчального навантаження, встановлені Законом України "Про вищу освіту", перевищують, інколи й набагато, ті реальні практики, які є в європейській чи "англо-американській" університетській системі, а принципи обліку роботи викладача в українському університеті часто видаються доволі "дикими" для їхніх колег з Європи чи Штатів, несучи на собі рудименти совдепівської системи. Тому, ще раз, бажання внесення змін у цю систему, безсумнівно, позитивне. Але запропоновані зміни дають приводи для (сумних) роздумів (вчергове згадуються добрі наміри й ті дороги, якими вони вимощені).

Трохи з історії педагогічного (навчального) навантаження незалежної України останніх двадцяти років. Попередня (та, що була чинною від 2002 до 2014 року) редакція Закону України "Про вищу освіту" встановлювала, що гранична межа педагогічного навантаження науково-педагогічного працівника становить 900 годин на навчальний рік, а для педагогічного працівника – 720 годин на рік (чи ця цифра 900 годин сакральна? Вона нині знов "вилізла" у новому законопроєкті, про який ми ведемо мову). Цікаво, що в тому Законі від 2002 року обсяг робочого часу науково-педагогічного працівника був більшим від обсягу часу педагогічного працівника. У нинішньому ж законопроєкті маємо ситуацію дзеркальну (про це трохи нижче).

Закон "Про вищу освіту", прийнятий у 2014 році, знизив граничну межу навчального навантаження на одну ставку науково-педагогічного працівника до 600 годин. У межах обох законів обсяг навчального навантаження для конкретних посад і структура навантаження визначалися рішеннями університетів при ненав’язливій рекомендації норм часу для планування навчального навантаження, затверджених наказом Міністерства освіти і науки Україні від 07.08.2002 № 450 (цей наказ втратив чинність навесні 2022 року, хоча багато університетів продовжують застосовувати його норми й нині). Відповідно університети могли вдаватися до диференціації обсягів навантаження залежно від посади науково-педагогічного працівника і мали змогу певною мірою варіювати обсяги окремих видів робіт, що входили до структури навчального навантаження.

Водночас слід зазначити, що поки діяв старий закон, де гранична межа обсягу навантаження становила 900 годин, університети широко вдавалися до диференціації годин за посадами (наприклад, доволі типовою була ситуація, коли рядовий викладач без ступенів і звань мав навчальне навантаження 900 годин, а завідувач кафедри, доктор наук, професор – 450). Проте коли на законодавчому рівні відбулося зменшення цієї межі на третину, до 600 годин, чимало університетів відмовилися від такої диференціації, встановивши навчальне навантаження на максимально можливому рівні – 600 годин для всіх. Водночас прикінцеві положення Закону жорстко погрожували закладам вищої освіти фінансовим дубцем: "…зменшення максимального навчального навантаження на одну ставку науково-педагогічного працівника до 600 годин на навчальний рік не є підставою для збільшення чисельності штатних одиниць" (це була цитата – незрозуміло, як можна зменшити межу навантаження і при цьому не збільшити кількість ставок, таке враження, що у всесвіті МОНУ закони фізики не діють). Лише деякі, фінансово найбільш стійкі й потужні заклади вищої освіти, дозволили собі залишити таку посадову диференціацію, але вона стала на порядок менш відчутною (наприклад, різниця між навантаженням на ставку рядового викладача без наукових ступенів й учених звань і професора становить хіба що 50 годин, хоча раніше в багатьох університетах була чи не вдвічі – з цього, звичайно, є винятки, але вони поодинокі).

Зайве говорити про те, що така "зрівнялівка", помножена на майже непомітні, як на сьогоднішнє життя, відмінності в посадових окладах науково-педагогічних працівників, істотно "вбиває" мотивацію до кар’єрного зростання в академічній сфері, адже витративши купу часу, грошей, нервів, наприклад, на виконання наукового дослідження, захист дисертації, публікацію статей, участь у конференціях тощо, молодий науковець отримує хіба що приписку до прізвища у форматі якого-небудь кандидата наук чи доктора філософії, але водночас опиняється у тій самій позиції, в якій був і до цього: з тими самими годинами навантаження і мізерною різницею у посадовому окладі. Ми вже згадували в попередній публікації про антагонізм чиновницьких новацій і суворої фінансової дійсності. Без сумніву, ректори університетів мають певні механізми для того, щоб цю сувору дійсність "згладити", але от не всі з них мають таке бажання й таку волю. Тому у значній низці університетів науково-педагогічні працівники, незалежно від ступенів і звань, мусять існувати фактично у форматі виживання.

Тепер, власне, до новацій нового законопроєкту. Що ж він нам пропонує? Насамперед – диференціювати посади науково-педагогічних і педагогічних працівників, відділивши перших від останніх (як не згадати біблійну притчу про зерно й полову). Той сьогоднішній науково-педагогічний працівник, який не дає наукового продукту, буде понижений (а швидше, принижений – з огляду на пропонований обсяг навчального навантаження) у статусі до педагогічного працівника. Це, своєю чергою, потягне за собою істотну диференціацію у максимальному обсязі навчального навантаження: для науково-педагогічного працівника обсяг максимального навчального навантаження становитиме 500 годин, а для педагогічного працівника – 900 (це ж уже було!). Водночас мінімальний обсяг наукової роботи встановлюється на рівні 500 годин, але якщо обсяг наукової роботи науково-педагогічного працівника перевищуватиме 700 годин, то максимальний обсяг навчального навантаження не може перевищувати 400 годин. Законопроєктом встановлюється, що конкретизацію складників наукової роботи, а отже, і їхню вагу, визначатиме університет. Тобто університет визначить, якою є вага в годинах наукової статті, наприклад, у виданні, що індексується у міжнародних наукометричних базах, у фахових виданнях України категорій А і Б тощо. На мій погляд, у цій деталі криється "найбільший диявол" усього законопроєкту, і про це вестимемо мову трохи нижче.

Якщо чесно, виникає безліч запитань. Найголовніше – звідки беруться ці магічні цифри: 400, 500, 700, 900 (крім того, що вони просто красиві)? Відповіді немає ані в законопроєкті, ані в пояснювальній записці до нього. Навіть неозброєним оком можна побачити математичні нестиковки. Насамперед незрозуміло, як усе це співвідноситься з нормою того самого Закону про те, що тривалість робочого тижня науково-педагогічного працівника становить 36 годин. Один рік складається з 52 тижнів. З цих 52 тижнів у науково-педагогічного працівника 8 тижнів – календарна відпустка. Залишається 44 тижні, якщо ми помножимо їх на 36 годин, виходить, що річний обсяг роботи науково-педагогічного працівника має становити 1584 години. За законопроєктом, обсяг навчальної роботи – 500 годин, обсяг наукової роботи – 500 годин, а що відбувається із рештою 500 годинами? І якщо це, наприклад, мають бути якісь інші види робіт (організаційна, виховна чи якась іще), то як обліковувати її? Чи може, все ж таки варто зняти цю зовсім дивну норму Закону про "скорочену тривалість робочого тижня у 36 годин"? Тут варто додати, що в деяких університетах бухгалтерії примудряються примушувати кафедри здійснювати табелювання щоденного робочого часу науково-педагогічних працівників з розрахунку 7 годин 20 хвилин на день (привіт другому із розглядуваних законопроєктів, спрямованому на дебюрократизацію).

Отже, виходить, що педагогічний працівник має відпрацювати 900 годин, а науково-педагогічний – або 1000, або (якщо він ще інтенсивніше займається наукою) – 1100 годин. Знову ж таки дивна математика, зважаючи на те, що законодавець позиціонує цей закон як такий, що спрямований на підвищення рівня наукової роботи. Адже на практиці виглядає так, що чим більше працівник дає наукового продукту, тим більшим має бути загальний обсяг його роботи в годинах. Автори законопроєкту, імовірно, вважають, що дати якісний науковий продукт набагато простіше, ніж прийти в аудиторію і провести заняття (це й зрозуміло з огляду на те, як легко вони відмовляються від своїх наукових ступенів, представляючи це як чесноту мало не божественного рівня).

Безумовною інтригою є те, як університети визначатимуть вагу окремих складників наукової роботи. У багатьох університетах документи, які це регламентують, діють і нині, але одна справа, коли йдеться про внутрішньоуніверситетський документ, який принципово не впливає на обсяг навчального навантаження, а інша – коли ці обсяги мають визначити, виконуватимеш ти 400 чи 900 годин навчальної роботи (очевидно, що переважно "горлової"). Десь в одному з найбільш творчих університетів бачив норму про те, що наукова стаття, опублікована у виданні, що індексується у наукометричній базі Scopus або WoS, важить аж 20 годин (цікаво, автор цього сам пробував виконати й опублікувати таку статтю за менш як одну добу?) Маємо ситуацію, в якій учені ради різних університетів (або й просто ректори, адже в багатьох університетах учені ради є "ручними" ректорськими) можуть встановити доволі різні рівні й вагу окремих складників наукової роботи. А деякі ректори, керуючись фінансовою доцільністю, взагалі можуть встановити такі нормативи, за яких переважна більшість науково-педагогічних працівників перейдуть до розряду педагогічних і виконуватимуть по 900 годин навчальної роботи. Навантаження на ставку зросте на третину, посадові оклади не зміняться, а зарплату платять за навчальне навантаження – це ж яка буде економія: повернутися у 2002 рік і всім "впаяти" по 900 годин навчального навантаження! Я не прибічник централізації, але в цьому випадку державі однозначно слід випрацювати певні мінімальні межі ваги складників наукової роботи, аби не залишати науково-педагогічних працівників сам на сам із потенційним свавіллям адміністрацій окремих університетів.

Власне, сама ідея "прив’язування" наукової роботи до годин видається доволі дивною. Наукова робота – багато в чому творча, у деяких галузях науки вона до того ж пов’язана з експериментами й багатьма іншими об’єктивними чинниками, які впливають на тривалість її виконання. А якщо натхнення не прийде сьогодні – чи можна написати наукову працю без натхнення? А якщо експеримент затягнеться або довго не складатимуться об’єктивні умови його провадження? Далеко не всі науковці без найменшого докору совісті можуть "сплагіатити" у статті чи в дисертації результати чужої праці й видати її за свою. Як бути в ситуації, якщо науково-педагогічний працівник запланує виконати наукового навантаження на 500 годин, а виконає у звітному періоді лише, скажімо, 450? Повертати гроші в касу? Чи в авральному порядку збільшувати навантаження до 900 годин? Чи переносити "недовиконані" години на наступний рік? Я мовчу вже про якість такої наукової роботи: оцінювання результатів наукової роботи за параметром годин наукового навантаження зробить із науковця "ширкостаночника", який гнатиметься за планом виконання кількості наукових праць, а не за їхньою якістю. Для мене очевидно, що одна якісна стаття краща за десять неякісних, але якщо вони всі оцінюються за однаковими нормами годин, і ці норми потрібно виконати, яким буде результат? Я поки не бачу відповідей на це запитання, але для мене очевидно, що виміряти результативність наукової роботи в годинах, особливо на етапі планування навантаження, просто неможливо. Чи не логічніше було би в основу виміру результативності наукової роботи покласти показники досягнень у професійній діяльності науково-педагогічного працівника, закладені в Ліцензійних умовах провадження освітньої діяльності. І не потрібно було би вигадувати велосипед.

Малесенький законопроєкт, але яке широке поле для роздумів!

Ну й кілька слів про другий законопроєкт, який позиціонується як спрямований на "дебюрократизацію" системи вищої освіти. Основна його думка полягає у тому, що Міністерство освіти і науки України позбавляється функції ліцензування освітньої діяльності й контролю за виконанням ліцензійних умов, а Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти офіційно включається у систему органів управління у сфері вищої освіти. Процедурно рішення правильне. Раніше була трохи дивна система, коли МОН України встановлює правила й саме перевіряє їх виконання. Нині функцію арбітра на себе перебирає Національне агентство. Водночас процедурні зміни аж ніяк не означають задекларовану дебюрократизацію, і для університетів це ніякого полегшення не несе. Ба більше – на прикладі процесів акредитації освітніх програм через Національне агентство багато університетів уже побачили, що процедури стали довшими, нервово й фінансово більш затратними. Очевидно, що процеси ліцензування не будуть простішими. Але Національне агентство із забезпечення якості освіти – то тема для зовсім іншої розмови. Єдине, що варто зазначити: ідея дуже правильна, виконання вітчизняне.

З новацій, які однозначно вплинуть на багатьох науково-педагогічних працівників (цього разу, сподіваюся, позитивно), – це норма про те, що присвоєння вчених звань доцента, старшого дослідника і професора ученими радами університетів (або відповідних наукових установ) стане остаточним і не потребуватиме підтвердження з боку держави. Радує те, що попри скасування механізму підтвердження органом державної влади, учені звання усе одно збережуть свій "всеукраїнський" характер, тобто звання, присвоєні одним університетом, визнаватимуться під час працевлаштування й виконання інших процедур, що потребують наявності вченого звання, в інших університетах держави (якщо вчена рада іншого університету не прийме інше рішення ­– ця фраза трохи лякає). Водночас Міністерство освіти і науки України залишає за собою право встановлення обов’язкових мінімальних вимог для присвоєння вчених звань, які муситимуть враховувати університети й наукові установи. Цікаво, що законопроєкт передбачає присвоєння вчених звань за спеціальністю, а не за кафедрою, як це є зараз. На мій погляд, це правильне рішення, оскільки є університети, в яких дуже люблять на перманентній основі проводити реструктуризацію (як тут не згадати самопроголошеного президента однієї сусідньої північної держави, який любить "перетряхувати" свій парламент). Інколи буває так, що поки рішення вченої ради університету про присвоєння вченого звання за певною кафедрою дійде до етапу вручення атестату, то кафедру вже ліквідовано або реструктуризовано.

Висновок з усього зазначеного про законопроєкт 9600: сказати, що він "сирий", – це не сказати нічого. З позитивного в ньому – лише ідея про те, що з "непідйомним" нині "горловим" навчальним навантаженням і з рівнем наукової роботи в багатьох університетах треба щось робити. Але над реалізацією цієї позитивної ідеї законотворцеві слід ще працювати й працювати. Водночас якийсь внутрішній голос підказує, що викладачам університетів слід готуватися до змін, причому з урахуванням не завжди приємних тенденцій розвитку нашої системи освіти.