Про індивідуальні освітні траєкторії у вищій освіті (2023)

  

20 жовтня 2023 року Кабінет Міністрів України схвалив проєкт закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо розвитку індивідуальних освітніх траєкторій та вдосконалення освітнього процесу у вищій освіті» (номер реєстрації законопроєкту у Верховній Раді України 10177 від 23.10.2023). Усі освітні й навколоосвітні джерела інформації повідомили громадськості про ті рамкові зміни, які мають відбутися, якщо цей законопроєкт набуде чинності. Але я вирішив не обмежитися загальними фразами й усе ж таки прочитати, що ж пропонує Кабінет Міністрів України, і наскільки це дійсно може вплинути на систему вищої освіти, роботу окремих університетів і, власне, на навчання кожного окремо взятого студента в університетах України. Забігаючи наперед, зазначу, що ці зміни, якщо вони дійсно будуть реалізовані, матимуть революційний характер для учасників освітнього процесу в університетах (ідеться як про студентів, так і про викладачів). Водночас якийсь внутрішній черв’ячок підказує, що як й усі інші (чи переважна більшість інших) новаторських ідей, які застосовувалися з 2015 року, ці також приречені зіштовхнутися із суворою, передусім фінансовою, університетською дійсністю. Утім, про все за порядком: про які ж новації ідеться у законопроєкті?

Передусім законопроєкт чіткіше визначає структуру кредиту ЄКТС (європейської кредитно-трансферної системи). Нагадаю, що кредит ЄКТС – основна одиниця обліку часу освітніх компонент і загалом обсягу освітньої програми, який дорівнює 30 годинам (під освітніми компонентами маються на увазі навчальні дисципліни й інші види навчальної діяльності, передбачені навчальним планом освітньої програми). Проєкт уточнює, що з одного кредиту ЄКТС на бакалаврському рівні вищої освіти мінімум 10 годин (тобто 1/3) має відводитися на навчальну роботу, на магістерському рівні – мінімум 8 годин. Раніше структура кредиту не визначалася законом і такого плану рішення приймалися університетом (як правило, університети не «спускалися» нижче цієї третини й розподіл навчальної і самостійної роботи варіював від 1/3 до 2/3, отже, реально в цьому плані навряд чи щось зміниться, хіба що університети матимуть законодавчо аргументоване обґрунтування обсягу кредитів на окремих освітніх компонентах і на окремих освітніх програмах під час проходження акредитаційних процедур, а крім того, ця норма робить неможливою заочну форму здобуття освіти, оскільки заочна програма однозначно передбачає рівень навчальної діяльності нижче від 1/3 у межах кредиту ЄКТС).

Маленька, але істотна правка внесена до визначення обсягу річного навантаження, яке в чинній редакції Закону визначається як 60 кредитів ЄКТС, а в законопроєкті додано словосполучення «як правило, 60 кредитів ЄКТС». Маємо це розуміти в тому ключі, що будь-яке правило може мати винятки, і ці винятки мають своїм наслідком подальші зміни, про які йтиметься трохи нижче і які, власне, й дали заголовок усьому законодавчому актові – «розвиток індивідуальних освітніх траєкторій».

Загалом «індивідуальна освітня траєкторія» – ідея фікс усіх змін у сфері університетської освіти, починаючи від 2015 року, коли було прийнято нову (тобто поточну) версію Закону України «Про вищу освіту». Водночас формулювання «ідея фікс» тут вживаю без негативного підтексту: насправді цілком адекватною є ідея того, що студент має змогу обрати частину освітніх компонент (навчальних дисциплін) для того, щоб підлаштувати свої процес і результати навчання або під свою зацікавленість, або під свої подальші професійні чи життєві цілі, наприклад, більш концентровано зосередитися на певних аспектах майбутнього фаху, або навпаки обрати дисципліни загального характеру чи ті, які формують такі модні нині «м’які» навички (soft skills). Єдина проблема цих індивідуальних траєкторій у тому, що їх надзвичайно важко «прив’язати» до «совдепівського» розуміння багатьох тих людей, які здійснюють керівництво університетами. Припустімо, що мені (як керівнику) треба забезпечити навчальним навантаженням професора чи доцента N, який (чи яка) є моїм другом/ кумом/ сватом/ братом/ подругою чи кимось іще, але студенти уперто не хочуть обирати його/ її дисципліну, бо вона (ця дисципліна) неактуальна, нецікава тощо, або й персоналія самого доцента/ професора, м’яко кажучи, не є приємною з погляду студента. Адміністратори університетів та й самі викладачі старшого покоління на ментальному рівні нерідко не можуть зжитися з думкою про те, що студент може мати право впливати на організаційні аспекти освітнього процесу чи навіть просто мати право голосу, формувати якісь освітні траєкторії (згадаймо старий і, як на мене, сумний жарт: пункт перший – викладач завжди правий; пункт другий – якщо викладач неправий, дивися пункт перший).

Тому багато університетів «обходять» ці індивідуальні траєкторії різними шляхами. Один із них (і доволі популярний) – створення «вибору без вибору», наприклад, шляхом об’єднання навчальних дисциплін у блоки: ми пропонуємо студентові на вибір два блоки дисциплін, до яких включаємо обов’язковий перелік дисциплін – тих, які потрібні факультету/ кафедрі для забезпечення «правильного» навантаження викладачів – і студент має обов’язково обрати один із двох блоків (така система вибору без вибору застосовується на багатьох освітніх програмах «найпровіднішого» університету нашої країни – просто майстерність рук і жодного шахрайства). Це очевидна імітація вибору, оскільки такий вибір не є індивідуалізованим і відповідно те, що пропонується студентові, навряд чи дозволяє сформувати індивідуальну траєкторію навчання. Законодавець, чиновник від МОН, чиновник від НАЗЯВО (Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, до функцій якого входить акредитація освітніх програм) на це дивляться крізь пальці, воліючи не помічати цього кричущого дисонансу, який витікає із спроби примирити «західні» (європейські, британські, американські) освітні практики із суворою пострадянською дійсністю. Більше того, під час акредитацій деякі експерти НАЗЯВО навіть просувають цю «блочну» систему, фактично нав’язуючи її університетам у своїх зауваженнях і рекомендаціях під виглядом чогось дуже прогресивного. Тут варто зробити ремарку про те, що ці спроби поєднання непоєднуваного загалом властиві всій системі університетської освіти на всіх її рівнях протягом останніх двадцяти з гаком років.

Як новація законопроєкту подається те, що він начебто поліпшує ситуацію з обсягом вибіркових дисциплін, мовляв, відсоток дисциплін буде збільшено в діапазоні від 25 до 50. Проте експерти, які кажуть це, трохи «пересмикують»: чинний Закон передбачає, що відсоток дисциплін вільного вибору студентів на освітній програмі не може бути меншим від 25, а от більшим – може і реально є на освітніх програмах у деяких університетах (щоб тут не було трохи скособоченого представлення українських університетів, слід зазначити, що в Україні є університети, які не на папері, а на ділі намагаються вестернізувати і європеїзувати освітній процес, і їм це вдається – комусь трохи краще, комусь трохи гірше, хіба що університетів таких не дуже багато). А от що реально змінює законопроєкт, так це обсяг вибіркових компонент для спеціальностей, що передбачають доступ до професій, для яких запроваджене додаткове регулювання: цей відсоток знизиться до 10.  

Законопроєкт вводить нове поняття, якого немає у чинній редакції Закону – міждисциплінарна предметна область, що визначається як предметна область, яка повністю або частково охоплює предметні області галузі знань, двох галузей знань або групи спеціальностей однієї або декількох галузей знань, якщо це не суперечить відповідним стандартам вищої освіти. Результатом цього новаторства є те, що університети зможуть, крім «традиційних» освітніх програм у межах спеціальності/ спеціалізації, створювати освітні програми, які охоплюватимуть кілька спеціальностей/ спеціалізацій певної галузі або й кількох галузей. Це, без сумніву, можна розцінювати як позитивне новаторство, оскільки воно розширює освітні можливості студента (якщо університети, звичайно, захочуть цим скористатися, а певні сумніви в цьому є, адже, знову ж таки, розширення можливостей студентів спричиняє організаційні проблеми для університетів, які, з одного боку, замкнені в межах фінансового законодавства, яке не «підтягується» до законодавства освітнього, а з іншого боку, «задубілістю» адміністрацій та й не лише адміністрацій багатьох університетів, які й досі, на четвертому десятку після відновлення незалежності України, намагаються прямо чи опосередковано доводити суспільству, що «совєцька система освіти – найкраща у світі»). 

Де-факто міждисциплінарна програма, яку можна, за законопроєктом, буде створювати на бакалаврському рівні (у чинній редакції міждисциплінарні програми на бакалаврському рівні не створюються) дозволить студентові, вступивши на неї, отримати відстрочку із визначенням остаточної спеціальності/ спеціалізації. Тобто студент може спочатку повчитися всього потроху, а потім (наприклад, після першого курсу) обрати для себе конкретну спеціальність/ спеціалізацію.

Але найбільша родзинка законопроєкту – особливості формування індивідуального навчального плану студента, а точніше, можливість змінювати строк реалізації цього плану, а отже, і тривалості навчання на освітній програмі. Навчальний план, робочий навчальний план й індивідуальний навчальний план студента – три засадничих поняття освітнього процесу. Кожна освітня програма містить (загальний) навчальний план; щороку відбувається його «прив’язка» до конкретного навчального року у вигляді робочого навчального плану – це два документи, якими оперує університет для організації освітнього процесу. А от індивідуальний навчальний план – це документ студента. Вступивши на навчання студент (щонайменше на папері – у силу обставин, про які ми згадували вище) формує його, і складається цей план з нормативних (тобто обов’язкових для вивчення) навчальних компонент і вибіркових компонент, які власне обирає студент, формуючи свою індивідуальну освітню траєкторію. До речі, стаття 46 Закону «Про вищу освіту» передбачає відрахування студента за невиконання індивідуального навчального плану, що нерідко й відбувається в університетах. Забігаючи наперед, зазначимо, що пропоновані – у цьому випадку без перебільшення революційні як для нашої системи університетської освіти – зміни дадуть можливість студентові підлаштувати темп навчання під свої можливості й потреби, а заразом і дозволять системі значною мірою позбутися ганебної практики відрахування студентів за невиконання індивідуального навчального плану (або закривання очей на неуспішність студента з метою збереження студентського контингенту).

Чинна редакція Закону – ми про це згадували на самому початку – передбачає, що річний обсяг освітньої програми становить 60 кредитів ЄКТС, а власне весь обсяг освітньої програми визначається стандартом спеціальності: для «середньостатистичної» бакалаврської програми це 240 кредитів. Отже, шляхом нескладної математичної операції визначаємо, що тривалість освітньої програми в роках має бути чотири роки (що й бачимо на прикладі переважної частини бакалаврських програм; магістерські програми при цьому можуть складатися або з 90, або зі 120 кредитів, тобто тривають вони відповідно півтора чи два роки). За новою редакцією Закону студент, щороку формуючи свій індивідуальний навчальний план, зможе обирати його обсяг у межах від 30 до 80 кредитів, що дозволить або уповільнити, або навпаки – пришвидчити опанування навчальним матеріалом і відповідно тривалість освітньої програми. Але тут я читаю законопроєкт і (якщо читаю правильно) бачу цікаву диференціацію (щоб не сказати дискримінацію): можливість формування тривалості освітньої програми як елемента реалізації індивідуальної освітньої траєкторії передбачена лише для «контрактників», тобто студентів, які навчаються за кошти фізичних/ юридичних осіб; для студента, який здобуває ступінь вищої освіти за державним (регіональним) замовленням, а також за кошти цільових пільгових державних кредитів, така опція, принаймні в індивідуальному порядку, не передбачена (цитата: «Обсяг річного навчального навантаження здобувача вищої освіти, який навчається за державним (регіональним) замовленням, за кошти цільових пільгових державних кредитів для здобуття вищої освіти не може бути меншим, ніж передбачений навчальним планом закладу вищої освіти на відповідний рік навчання»).

Так само цікаво, що можливість реалізації такого права студентом напряму пов’язана з «освітньою політикою закладу вищої освіти» – це можна розцінити лише як реверанс з боку законотворців на адресу університетських «адміністраторів із минулого», які «традиціями своєї освітньої політики» зможуть нівелювати будь-яке бажання студента щодо формування індивідуальної освітньої траєкторії. Цікаво, що й у своєму праві обрання спеціалізації/ спеціальності в межах міждисциплінарної програми студент, який навчається за кошти державного або регіонального бюджету, обмежений: тут спеціалізацію чи спеціальність йому (їй) обиратиме університет. Очевидно, законодавець діє за принципом: «хто платить гроші, той і замовляє музику».

У законопроєкті можливе скорочення терміну навчання за освітньою програмою обмежене 25 % від її тривалості, тобто якщо бакалаврська програма в нормі розрахована на чотири роки, виходячи з тривалості 60 кредитів ЄКТС на рік, то студент може скоротити її максимум на чверть – на один рік. Те саме стосується і її пролонгації: не більше ніж на 25 %, тобто той самий рік. І тут виникає найцікавіше фінансове питання: вартість освітньої послуги фіксується у договорі за обсягом освітньої програми (наприклад, 240 кредитів ЄКТС на бакалаврській програмі) і прогнозованою тривалістю 4 роки, і якщо студент навчатиметься на рік довше, вартість послуги не збільшуватиметься (принаймні так я розумію з логіки законопроєкту). Якщо кількість студентів, які пролонгують навчання за програмою, у певний момент досягне певного критичного рівня, з яких грошей університет виплачуватиме зарплату, адже зарплату викладачам платять цілий рік, незалежно від тривалості освітньої програми, і ця зарплата залежить багато в чому від кількості студентів. Виникає цілком закономірне, як на мій погляд, питання і про формування педагогічного навантаження, що також залежить від кількості студентів, які навчаються за певною освітньою програмою: якщо реальна кількість студентів істотно відрізнятиметься від прогнозованої (запланованої), яким чином обчислюватиметься виконання педагогічного навантаження на кінець навчального періоду (семестру або року)? Без сумніву, законодавець перекладе це питання на університети (ми це бачимо нерідко – чиновники від «освітньої частини» Міністерства ставлять певні завдання, перекладаючи їх реалізацію на університети, мовляв: ви ж автономні, водночас чиновники «від фінансової частини» Міністерства прямим текстом погрожують університетам: відповідальність за порушення фінансового законодавства нестимуть ректори університетів). Безумовно, адміністрації університету, під загрозою фінансових санкцій, легше зробити так, щоб «освітні традиції університету» не дозволяли запровадити такі новації, і щоб реальні практики планування педагогічного навантаження, звітування за його виконання, обчислення ставок науково-педагогічних працівників тощо залишилися на старих добрих засадах. І ще раз додам до цього й небажання ректорів старої формації, які сформувалися у системі «совєцької» школи вищої освіти, запроваджувати будь-які новації, які суперечать їхньому розумінню того, як все має відбуватися в «їхніх» університетах. Насправді, мені важко уявити якісь принципові революційні чи бодай просто новаторські трансформації у будь-яких аспектах у тих університетах, де зміни адміністративного апарату не відбуваються десятиліттями, а самі ректори (неймовірно, але є в нас такі, які сидять на посадах ще із часів Совєцького Союзу або з буремних дев’яностих) міняють назви університетів, аби лише утриматися при владі.

Цікавим є фінансовий аспект скорочення і пролонгації терміну навчання: якщо скорочення нормативного терміну навчання здійснює «бюджетник», то держава припиняє платити за нього університетові (тут, до речі, я не зміг для себе логічно «зістикувати» цю думку з тією цитатою, яку я наводив кількома абзацами вище про коригування термінів навчання «бюджетником»: або я все ж таки щось не розумію, або законодавець заклав сюди щось дуже хитре). А от якщо таке скорочення здійснює «контрактник», то йому доведеться заплатити всю вартість контракту за весь нормативний термін навчання, передбачений освітньою програмою і договором про надання платної освітньої послуги (може, автори законопроєкту припускають, що ці «переплачені» за зменшені терміни гроші компенсують ті, що не сплачені за подовження навчання? Дуже непевне сподівання, якщо так).

Ну й остання, але одна з найбільш обговорюваних новацій: скасування заочної і вечірньої форм здобуття освіти з 2024 року. Законопроєкт передбачає здійснення останнього набору «заочників» у 2023 році (тобто де-факто він уже відбувся). Зважаючи на той спротив ректорів окремих університетів (його можна вже побачити в соціальних мережах, зокрема в Телеграм-каналах ректорів деяких вишів), який виник одразу після публікації законопроєкту, «проходження» цієї норми через Верховну Раду навряд чи буде легким.

Який же висновок може зробити незаангажована людина з тих новаторських пропозицій? Усі вони однозначно прогресивні й позитивні (хіба що потребують певної «шліфовки», особливо з погляду питання фінансування навчання). Безумовно позитивною є будь-яка ініціатива, яка підвищує освітні можливості студента, поліпшує його змогу опанування необхідних компетентностей, збільшує його потенційну конкурентоздатність на ринку праці. Але хочеш не хочеш, а згадуєш два афоризми: перший з них – про ту дорогу до пекла, що вимощена добрими намірами, а другий – сказавши «А», потрібно сказати й «Б» (а у випадку із системою вищої освіти України, напевне, доведеться згадати й інші літери алфавіту).

Я не бачу технічної можливості «зістикувати» всі ці новації із суворою реальністю нашої університетської системи: з педагогічним навантаженням, яке в багатьох університетах встановлюється за верхньою планкою – 600 годин на рік (тут ще варто пригадати задекларований намір Міністерства виокремити з числа науково-педагогічних працівників університетів тих, хто не дає достатнього наукового продукту, до розряду просто педагогічних і підняти планку їхнього навантаження до 900 годин на рік); з нормативами формування ставок науково-педагогічних працівників залежно від кількості здобувачів вищої освіти, що регламентується Постановою Кабінету Міністрів від 17 серпня 2002 року № 1134 (так, цей совдепівський рудимент досі діє, і міністерські фінансисти дуже прискіпливо стежать за його виконанням); з мізерними окладами тарифної сітки й обмеженням щодо максимальних розмірів надбавок, які можна призначити викладачу й із багатьма іншими речами, передусім фінансового й організаційного характеру. Може, якщо ми запроваджуємо «західні» принципи для студентів (вільна траєкторія: обрання дисциплін, можливість коригування тривалості навчання), то ми мусимо запроваджувати такі саме принципи, які є в західноєвропейських чи «штатівських» університетах, для викладачів і власне університетів, хоча б як мінімум дамо університетам реальну фінансову й адміністративну автономію – реальну, а не на папері й у деклараціях чиновників?

Додамо до цього опір самої системи, яка в багатьох університетах очолюється людьми старої «закваски» і нерідко складається з ректорів, проректорів, професорів і доцентів навколопенсійного віку (хоча й не дуже хочу отримати звинувачення в ейджизмі, проте очевидно, що такі люди ментально просто не можуть прийняти зміни, які суперечать їхнім переконанням, сформованим чотири, а то й п’ять десятиліть тому в зовсім інших суспільно-політичних умовах). До речі, на підтвердження цього опору системи достатньо просто почитати коментарі у Фуйсбуці, які залишають користувачі під постами про цей законопроєкт.

Наостанку хочеться побажати тим чиновникам, які декларують реформи системи освіти (багато з цих чиновників, до речі, ніколи власне в цій системі й не працювали): якщо ви робите реформи, робіть їх до кінця, застосовуючи до всіх елементів системи, а не точково, як це є нині, а якщо треба, вдавайтеся до хірургічних методів. Інакше таке фрагментарне горе-реформування, як те, що ми спостерігаємо протягом багатьох років, триватиме ще не одне десятиліття й не даватиме майже ніяких результатів.